Одноманітність - зло

[wooodooo]

    Немає нічого потворнішого за соціалістичні міста. Їхня одноманітність, сірість, безглузда плескатість пригнічує. Окові немає за що зачепитись, ряди типових пяти-, семи-, дев`ятиповерхівок нагадують черги в магазин за ковбасою за 2.20. А вже шеренги шістнадцяти і + поверхівок взагалі схожі на полчища орків у погоні за маленькою людиною. Автори фільму "Іронія долі" стьобалися над радянським типовим будівництвом недарма.

  Але сказане стосується не лише спальних районів. Цегляно-коричнева або силікатно-сіра (а тим більше шлакова) одноманітність укупі з безликими парканами вимотує душу і в так званому приватному секторі. Приватний сектор рятують лише квітучі дерева і лише навесні.
  У приступі колективізму нас привчили не виділятись, бути сірими мишками в усьому. Наше лицемірство знайшло вихід в інтер`єрах, в облаштуванні яких господар виділявся красою на власний розсуд. Як правило, багато, але все так же убого. 
  І коли я бачу все ту ж типову будівлю, яку господар пофарбував у яскраво-жовтий, лимонний або вишневий колір, я радуюсь. Вовк стрибнув за прапорці і порадував своє і ще чиєсь чиєсь око, а значить - душу.